Види схилів. Способи визначення стрімкості схилів
У загальному випадку схил характеризується стрімкістю, висотою перерізу, закладанням горизонталей і довжиною схилу.
Стрімкість схилу можна визначити за формулою, за шкалою закладень окомірно.

• стрімкість схилу α – кут між нахиленою поверхнею схилу до горизонтальної площини (чим більший цей кут, тим стрімкіший схил, який є основним показником для його подолання бойовою та іншою технікою);
• висота перерізу h – відстань по висоті між двома суміжними горизонталями;
• закладання горизонталей d – відстань на карті між двома суміжними горизонталями (чим стрімкіший схил, тим менше закладання);
• довжина схилу D – відстань на схилі від вершини до підошви.
Стрімкість схилу, закладання горизонталей і висота перерізу рельєфу на карті взаємопов’язані між собою, звідки можна винести наступні залежності: по-перше – чим більша висота перерізу h, тим більше закладання горизонталей d і навпаки; по-друге – чим стрімкіший схил α, тим менше закладання горизонталей d і навпаки.
Таким чином, достатньо одного погляду на карту, щоб за закладанням горизонталей відрізнити стрімкий схил від пологого, а також визначити вид схилу. Якщо закладання горизонталей на карті однакове, схил буде рівний; закладання від вершини до підошви зменшується – схил випуклий; закладання від вершини до підошви збільшується – увігнутий; закладання від вершини до підошви то збільшується, то зменшується – хвилястий.
Користуватися формулою можна, якщо стрімкість схилів не більше 20-25°, через те, що за більшої стрімкості точність визначення стрімкості схилів знижується.
Визначення стрімкості схилу за шкалою закладення. Шкала закладення — графічне вираження оберненої пропорційної залежності між стрімкістю схилу і закладенням горизонталей. Така шкала надається на всіх картах масштабів 1 25 000 -1:100 000 під нижньою рамкою карти праворуч від лінійного масштабу.
Рівний схил на всій довжині від вершини до підошви має однакову стрімкість, добре проглядається.
Увігнутий схил стрімкий ближче до вершини і пологий до підошви, добре проглядається з вершини до підошви.
Випуклий схил пологий від вершини і стрімкий до підошви. Нижня частина його не проглядається.
Хвилястий схил являє собою сполучення схилів різної форми, його профіль має вид звивистої лінії.
За доступністю схили поділяються на дуже пологі, пологі, середньої стрімкості, стрімкі й великої стрімкості.
При вологості ґрунту 50% (зазвичай вологість ґрунтів становить 20%) подолання схилів зменшується в 2 рази.
2. Техніка пересування
Рух трав’янистими схилами
Трав’янисті схили не є складні для подолання, але й на них трапляються зриви і навіть небезпечні, якщо схил стрімкий і розташований над урвищем. На крутих схилах можуть виникати каменепади з розташованих над ними скель. Мокрі схили так само небезпечні, як і засніжені. Тому на вологих трав’янистих схилах доцільно використовувати альпеншток. На трав’янистому схилі практично не буває ідеально рівної поверхні. Майже всюди виступають купини та каміння. За уважного ходіння всі ці нерівності можна використовувати як сходинки та підпори.
Піднімаючись трав’янистим схилом, ногу треба ставити на всю стопу, щоб збільшити зчеплення підошви черевика з травою, залежно від крутизни схилу, стопи необхідно ставити паралельно — до 10° та ялинкою. Чим крутішим стає схил, тим на більший кут необхідно розвертати ноги.
Рухаючись впоперек схилу і серпантином, ноги бажано ставити напів’ялинкою на всю стопу, навантажуючи більше зовнішній або внутрішній рант взуття (верхню ногу стосовно до схилу на зовнішній, а нижню на внутрішній). Верхню ногу зручніше ставити горизонтально, а нижню дещо розвертати вниз. Це підвищить рівновагу і дещо знизить навантаження на гомілковостопні суглоби.
Під час підйому серпантином важливо утримувати рівновагу, змінюючи напрямок руху. Виконуючи зворот, вагу тіла слід переносити на зовнішню стосовно до схилу ногу, а внутрішню розвертати носком в сторону, відповідну новому напрямку. В такому разі турист стоїть лицем до схилу і може продовжувати рух в новому напрямку. Залишається лише перемінити положення альпенштока (льодоруба) відносно схилу і продовжувати рух.
Піднімаються по схилу групою слід у слід з інтервалом 0,5м прямо вверх і спускаються прямо вниз. На схилах, крутизною 25-30° піднімаються і спускаються короткими кроками якомога ближче один до одного. Під час такого руху керівник повинен стежити, щоб ті учасники руху, які ідуть попереду колони не опинились над тими, що йдуть позаду. У такому разі можливий зрив (зсув) і падіння каменю на учасників руху.
Під час спуску прямо вниз стопи треба ставити паралельно, або злегка розвертаючи носки в сторони. Якщо схил не надто крутий, спускаються спиною до нього швидкими короткими кроками, легко зігнувши коліна. Крок має бути пружним. По крутому схилу рекомендовано спускатися боком, а альпеншток (льодоруб) при цьому необхідно тримати обома руками і бути готовим до самостраховки.
Рух по осипищах та моренах
Вибираючи шлях, необхідно враховувати, що прохідність осипищ у різних напрямках суттєво змінюється залежно від крутизни схилів, розміру і шорсткості каміння. Дрібні осипища, особливо утворені з проточних осадових порід, легко «сповзають» під ногами, тому вони зручні на спусках, але виснажливі на підйомах. Іти по таких осипищах потрібно повільно, поступовим притиском утрамбовувати осип до схилу до того часу, поки сповзання осипу не припиниться. Лише після цього всю вагу тіла переносять на ногу.
Звільненою ногою починають втоптувати осип на значній відстані вверх від першої, враховуючи, що нога значно сповзе вниз. При цьому рух угору настільки сповільнюється, що складається враження тупцювання на місці. Для кращої рівноваги тіло необхідно тримати вертикально, наскільки дозволяє рюкзак. У випадку зриву само затримання проводиться так само, як і на трав’янистому схилі.
Підйом по дрібних осипищах група здійснює колоною.
Під час спуску кроки повинні бути короткими. Достатньо великі ділянки дрібного осипища можна пройти, тупцюючи на місці і зісковзуючи вниз разом з валом осипища під ногами. Лишень потрібно стежити, щоб ноги не занурювались глибоко, і вчасно переступати через утворений валик або зробити крок-два вбік і продовжувати ковзання далі вниз. Порядок спуску групи по таких осипищах довільний, але краще рухатися шеренгою на відносно невеликій відстані один від одного.
По середніх та великих осипищах рухаються, як по сходинках, уважно перевіряючи стійкість каміння, ставлячи ногу на край каміння зі сторони схилу. Як і на дрібних осипищах, можна рухатися практично у всіх напрямках, але доцільно дати перевагу рухові навскіс і серпантином.
Інтервал між учасниками руху при цьому повинен бути мінімальним. У разі зрушення камінь затримується наступним за порядком учасником. Інакше, набравши обертів, камінь може призвести до травмування учасників, які йдуть позаду. Якщо камінь не вдається затримати, необхідно попередити товаришів голосним чітким криком: «Камінь!». Тоді всі учасники стежать за траєкторією руху каменю і уникають небезпеки, пригнувшись або відступивши на один-два кроки вбік.
Морени виникають із продуктів руйнування гірських порід схилів, які оточують льодовик. Уламки каміння та щебінь потрапляють на льодовики і деякий час рухаються разом з ними, утворюючи рухомі морени. До відкладених морен (ті, які перестали рухатися) належать берегові, серединні та основні морени. Долати морени найзручніше і безпечніше по гребню.
Рухатися по морені потрібно, переступаючи з каменю на камінь. Льодоруб слід тримати як палицю. Ступають неквапливо, продивляючись подальший шлях. Кроки слід робити короткі, зберігаючи рівновагу. Навіть коли каміння здається доволі сталим, скакати по ньому, а тим паче бігти, — небезпечно. Техніка руху по усталеній великій кам’яній морені така ж, як і по осипищу.
Рух скелями
При проходженні походів IV-VI категорій складності туристи здійснюють сходження на найвищі вершини гірської країни, або домінуючі вершини районів мандрівок. Здійснюючи сходження на вершини, всі учасники походу повинні мати навички пересування по скелях та вміння організувати страховку та самостраховку.
Основа техніки руху по скелях — це правильний вибір шляху, використання природних опор, створення та організація штучних опор, відповідна постава центру ваги щодо опори. Для скельних робіт турист повинен мати штормовий костюм, черевики на ґумовій рифленій підошві або кросівки з еластичною підошвою, а на руках — брезентові рукавиці для роботи з мотузком. На голові повинна бути спортивна шапочка (шерстяна — в умовах високогір’я). Для роботи на небезпечних каменепадом маршрутах потрібен ще захисний шолом.
Каменепади відбуваються внаслідок руйнування скель під дією вітру (вивітрювання), під дією різкого коливання температури скель (велика різниця денної та нічної температур). Найбільш небезпечні схили зранку, коли сонце починає освітлювати скелі, і ввечері, коли скелі охолоджуються після заходу сонця. Найбезпечніше такі місця проходити вночі та вранці до сходу сонця. Природні русла руху та падіння каміння — кулуари та жолоби. Таких місць треба уникати. За необхідності їх пересікають поодинці з інтервалом 10-20 метрів.
Коли група потрапляє під каменепад, необхідно зберігати спокій та бути готовим у потрібний момент ухилитися від каміння. Найбезпечніше сховатися за великим каменем або за виступом скелі..
Отже, загальні правила руху по скелях такі:
— Перед початком руху по скелях необхідно визначитися з напрямком руху, точкою зміни напрямку руху, оцінити безпечні полички та ділянки для відпочинку, визначитися з необхідністю та місцем організації страховки та варіантами обходів.
— Найкоротший напрямок підйому — це вертикаль. Неправильно вибравши варіант підйому, можна потрапити у труднопрохідні місця, і вийти з них буде ще важче.
— Зупинятись на відпочинок треба у зручних місцях, звідки можна ретельно продивитись та проаналізувати подальший рух.
— Найбільш стійка позиція характеризується трьома точками опори (дві ноги — рука, дві руки нога).
— Перед тим, як навантажувати скельну опору вагою тіла, необхідно переконатися в її надійності та міцності.
— Значну економію сил при лазінні дає правильне використання тертя. Деякі форми скельного рельєфу можуть бути подолані тільки за рахунок тертя (каміни, розколини, плити, гребні, зовнішні та внутрішні кути).
— Якщо камін вузький, то використовують розпори між каміном і ступнею.
— Коли є добрі опори для рук і погані для ніг, то тіло необхідно утримувати подальше від скелі, а при добрій опорі для ніг — ближче до скелі.
— Рухатися потрібно головним чином за рахунок зусиль м’язів. Ступати лише на опори, перевірені руками. Руки, як правило, підтримують рівновагу тіла.
— Пересуваючись по скелях, опиратися колінами не бажано — можна зірватись.
— Потрібно намагатися іти маршрутом, близьким до лінії падіння води (це оптимальний шлях нагору).
Варто пам’ятати: спуски зі скель небезпечніші від підйомів, адже спускатися завжди більш
складно -і технічно, і психологічно. Крім того, спуск здійснюється, здебільшого, після важкого, виснажливого підйому. Тому потрібна спокійна й злагоджена робота з організації спуску.
Є багато способів спуску по мотузку. Найбільш вживані з них: спортивний, спосіб Дюльфера та на карабінах. Незалежно від способу спуску, необхідно уважно ставитися до страховки. Починати спуск слід обережно, спускаючись з перегину скелі. А повністю навантажувати мотузок можна лише спустившись на один-два метри від місця закріплення. На нижньому кінці мотузка, по якому спускаються, обов’язково в’яжеться контрольний страхувальний вузол, щоб уникнути злету з мотузка.
Спуск треба здійснювати спокійно й рівномірно, ніби крокуючи по скелі.
Рух по снігу та фірну
Складність руху по сніжних та фірнових схилах визначається крутістю цих схилів, товщиною та щільністю сніжного покриття, а також ступенем лавинонебезпечності цих схилів. На гірському маршруті чи не найголовнішим є вміння ходити по снігу та льоду. Сніг у різну пору року видозмінює свою структуру. Він буває то щільний, то пухкий, то сипкий. Тому від його стану і залежить техніка пересування та організація страховки.
Максимум зусиль під час руху по снігу та льоду припадає на притоптування слідів (сходинок) або на їх вирубування. Основним правилом є те, що влітку виходити на снігові та льодові схили краще зранку, коли сніг ще не розкис і міцно тримає. На м’якому снігу не варто ударяти ногою в сніг, а краще поступово сніг спресовувати, утворюючи опору для ступні. Це допомагає краще зберігати сходинки, які обвалюються від різкого удару, а головне — економити сили.
Якщо наст нещільний і не витримує ваги тіла, не потрібно намагатися втриматися на ньому. Краще ударом ноги проломити його, а потім ущільнити під ним сходинку. Коли настовий схил достатньо крутий, то можливе спирання на нього коліном, що збільшує площу опори. Рухаючись по сніжних полях, потрібно дотримуватися правила вертикального положення тіла. Прокладаючи сходинки, слід пам’ятати, що відстань між сходинками повинна бути рівноцінна кроку найнизькорослішого учасника групи.
Учасник, який іде першим, виконує важку роботу, і тому його необхідно періодично змінювати. Це робиться в такий спосіб: пробивши 10-15 сходинок, головний (перший) учасник вибиває дві сходинки збоку від напрямку руху, організовує особисту самостраховку, пропускає наступного за ним учасника вперед, а сам, пропустивши повз себе всю колону, стає у хвості руху. Ця тактика продиктована також із міркувань загальної безпеки, адже втомлена людина частіше помиляється, приймаючи рішення щодо вибору шляху підйому, організації страховки тощо.
Слід пам’ятати, що обов’язковою для всіх учасників є необхідність ступати слід у слід, не
збиваючи країв прокладених сходинок.
Коли крутість схилу та щільність снігу збільшуються, то переходять на рух серпантином, змінюючи час від часу напрямок руху — під кутом 45° від вертикалі (напрямку падіння води). Сходинки вибиваються рантом черевика навскісним ковзким ударом. У цей час льодоруб опирається штичком у схил. Цю навичку необхідно відпрацьовувати, тому що, розмахуючи ногою і різко вдаряючи, легко втратити рівновагу, а льодоруб слугує надійною додатковою опорою.
Рухатись по розтопленому сонцем, м’якому снігу стає важче через провалювання в сніг. Слід пам’ятати, що схили з розталим на значну глибину фірном, а також схили, покриті сухим снігом, — лавинонебезпечні. Тому рухатися по таких схилах траверсом та серпантином не варто. Іти необхідно прямо вверх або вниз «у три такти».
Перший такт: тримаючи льодоруб за головку, необхідно встромлювати його в схил на всю довжину. Таким чином льодоруб стає надійною точкою опори. Другий і третій такти полягають у почерговому вибиванні сходинок для ніг (тримаючись за льодоруб). Сходинки слід вибивати не ближче 20-25 см одна від одної, щоб вони не руйнувалися. Ці три такти повторюються знову і знову. Такий підйом дозволяє впевнено долати круті схили, покриті глибоким нетривким снігом.
Спуск по некрутому сніжному схилу необхідно здійснювати спиною до схилу, прямо вниз або дещо навскіс. На сипкому сніжному схилі група може спускатися колоною і за необхідності організувати страхування. По пухкому та розкислому снігу краще іти, майже не згинаючи колін, тому що кожен крок амортизується за рахунок спресовування снігу. Спускаючись по більш твердому снігу, сліди вибивають ударом підбора черевика, а рівновагу підтримують, опираючись на альпеншток або штичок льодоруба. На спускі по фірновому та обледенілому сніжному схилу значної крутості рекомендується спускатися
лицем до схилу описаним вище прийомом «у три такти», обережно переносячи вагу тіла з однієї ноги на другу, притримуючись за льодоруб. Спуск здійснюється слід у слід.
По некрутих рівних снігових схилах без каміння та тріщин можна спускатися глісуванням — ковзанням на підошвах черевиків, спираючись льодорубом до схилу. Положення тіла під час глісування нагадує низьку стійку лижника при спуску. Спускаючись глісуванням, турист завжди повинен бути впевненим, що він контролює ситуацію і в будь-який момент може згасити швидкість і зупинитися. А у разі набирання великої швидкості турист повинен негайно впасти набік, перевернутися на живіт та загальмувати льодорубом. Недопустимий спуск по сніжному схилу сидячи — на сніжному схилі завжди може бути вмерзле каміння, утворення льоду, предмети, загублені попередніми мандрівниками. Такий спуск призведе до серйозного травмування.

Автор статті — Тетяна Шепотенко.
Для статті використано такі джерела:
1. Методика визначення категорії складності туристських спортивних маршрутів, затверджена постановою Президії ФСТУ від 8 грудня 2001 р., протокол № 2, п. № 5, додаток № 3 Методика визначення категорій складності
2. Спортивний туризм П.К. Гулідін
3. http://tourlib.net/books_ukr/filipov10-1.htm
4. http://infotour.in.ua/spravochnik04.htm
5. http://krokus.org.ua/material/metodika_kateg.html
6. http://only-maps.ru/news/vidi-sxiliv-ta-%D1%97x-xarakteristika.html
7. https://helpiks.org/8-11584.html